ХРЕЩАТИЙ БАРВІНОК

Колись, дуже давно, жив в одному селі гарний добрий хлопець. Звали його Бар. І була в цьому селі весела синьоока добра дівчина на ім'я Вінка. Дружили вони з дитинства. Але в цьому селі жила ще нехороша дівчина, мати якої була відьмою. Йшов час, Бар і Вінка підросли. І вирішили вони одружитися. Раді були тато й мама Бара, що він вибрав собі таку хорошу дівчину. Але затаїла злобу на них відьмина дочка, яка теж закохалася у Бара. І ось в день весілля, коли Бар і Вінка стояли на воротах і зустрічали гостей, з'явилася відьма зі своєю дочкою. Ніхто не встиг нічого зрозуміти, як облила вона їх якимось зіллям і злетіла догори чорною вороною. І вмить Бара і Вінки не стало. Впала матуся Бара на землю, де стояли Бар і Вінка, і окропила землю гіркими сльозами. І, диво! – у всіх на очах з'явилася на землі квітка із струнким стеблом, як стан Бара, і дрібними квіточками, як сині очі Вінки. Так і назвали люди цю квіточку: Барвінок, на честь Бара і Вінки. І стали вважати ту квітку символом життя і безсмертя людської душі. І тягнеться Барвінок до людських хат, до людей. У народі говорять: “Якщо з'їсти навесні листячко барвінку, то буде щастя і добро”.

БАРВІНОК

Якось однієї ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша. Ось вінки сплетені, і побігли юні дівчата до Черемоша, аби кинути вінки на воду.

Лише Лади серед них не було. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала. Злякалася Лада, почала шукати, кликати своїх подруг. Та даремно. А ніч, ця чудова купальська ніч, творила справжні чудеса: чулися голоси, завели танок лісові мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти.

Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе. Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. І почула дівчина тихий голос, народжений ніжним вітерцем:

– Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки – то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай і збережи в серці своєму на все життя: перша – то краса, друга – ніжність, третя – незабутність, четверта – злагода, п’ята – вірність.

Замовк голос, і невідома сила повела дівчину через ліс до берегів Черемоша. Але там уже нікого не було. Стояла Лада і думала, що робити. Раптом підійшов до неї хлопець і сказав:

– Може, мені подаруєш вінок?

Не промовила й слова, простягнула свій вінок. Вінок упав на землю, розсипався, розрісся зеленим веселим зіллям попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок – барвінку.

А обізнані люди з давнини лікують барвінком серцеві недуги, бо люблячим серцем народжена квітка – ніколи нев’януча рослина.

Барвінок розводять у садах та парках. Ця рослина цвіте навесні і на початку літа. Рослині приписували чудодійну силу. В часи, коли панувало марновірство, барвінок вважали талісманом, який оберігає людину від недуг. Барвінок вішали над вхідними дверима дому і ніколи не викидали на смітник, а тільки у воду, щоб він не загинув від спраги.

ДІВЧИНА-РОМАШКА

Було це давним-давно. В одній сім'ї народилася дівчинка. І назвали її Ромалія. Росла донечка на радість і втіху батькам. І сусіди ніяк не нахваляться нею. Бо була вона добра, працьовита, веселої вдачі. Усі люди в селі звали дівчинку Ромашкою. Волосся у Ромашки було кольору сонця. А любила одягати біленьку сорочечку і зелену спідничку.

Якось вирушила вона з подружками до лісу по ягоди. Ось і село минули. Вузенька стежечка повела їх через поле. Дівчинка милувалася пшеничними колосками, польовими квітами. Прислухалася до співу цвіркунів, жайворонка. А коли увійшла до лісу, то від радощів дзвінко заспівала.

Сподівалася Ромашка, що її привітним співом зустрінуть знайомі пернаті друзі. Та не почула жодного звука. Все навкруги завмерло. Дерева стояли в зажурі, з опущеними вітами, квіти і трава зів’яли, ягоди посохли. У лісі потемніло. Тоді спробувала дівчинка ще раз заспівати. І сонячний промінець пробився крізь пітьму. Але спів Ромашки і світло промінця розбудили злого Лісовика, який вирішив знищити все добре і веселе та перетворити на погане, зле і сумне. Так повівся і з Ромашкою. Перетворив дівчинку у квіточку. З того часу її тоненьке стебельце хилиться на вітрі, а голівка повертається до сонця.

Жовтий пуп’янок Ромашки нагадує біляву голівку дівчинки, а ще – веселе сонечко. Віночок білих пелюсточок, що припали до жовтої серединки – її білу сорочечку. І кожна з пелюсточок – це її доброта, ласка, чуйність, працьовитість, життєрадісність. Зелене стебельце – це улюблена зелена спідничка Ромашки.

Та не здійснилося бажання Лісовика-темновика. Бо там, де любила ходити Ромалія, зацвітають тендітні біляві квіти, які звуть ромашками. А найчастіше їх можна зустріти серед зеленої трави на узбіччях стежин, у полях, у лісі. І від цих ніжних квітів світлішає навкруги.

ЧОМУ В ТРОЯНДИ ГАРНА СУКНЯ, А В РОМАШКИ

ЗОЛОТЕ СЕРЦЕ?

Колись у сиву-сиву давнину всі квіти були однаковими – білими і непомітними. Якось Всевишній подивився згори на землю і вирішив що треба її прикрасити, і він покликав усі квіти до себе. Що вирішити, кому яке вбрання подарувати?

Першими прийшли садові квіти, і їм було подаровано яскраві барвисті шати. Гвоздика, бузок, півонія, гербери пишалися своїм чудовим вбранням.

Потім з'явилися польові та лісові квіти. Вони теж отримали гарні сукні: волошка – синю, кульбабка – сонячну, а ніжна незабудка – небесно-блакитну. Лише двом квітам Всевишній не подарував вбрання: троянда запізнилася, дрімаючи під теплим ранковим сонечком, а тиха сором’язлива ромашка мовчки стояла у куточку.

У Бога лишилася одна-єдина найгарніша і найбарвистіша сукня. Він покликав до себе ромашку і троянду і замислився: – котрій же з вас подарувати цю чудову останню сукню?

– Мені! – вигукнула троянда.

Всевишній у задумі подивився на ромашку.

– А ти чому мовчиш? Хіба тобі не подобається ця розкішна сукня?

– Вона дуже гарна, але я живу в лузі, а троянда – в саду, і їй пишні шати потрібніші, ніж мені. Будь ласка, подаруйте цю сукню троянді.

– Добре, – відповів Всевишній, – нехай буде по-твоєму. Але тебе я теж обдарую. Віднині ти допомагатимеш людям, лікуватимеш різні хвороби, а на знак твоєї доброти в тебе буде золоте серце.

КВІТИ НЕБА

Якось небо дорікнуло колоссю хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси – таємничий шепіт, птахи – спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.

 “Навпаки, ми дуже вдячні тобі, – сказали колоски. – Бо прикрашаєм землю морем зéлені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам, і ми будемо завжди вдячні тобі”.

“Гаразд, – відповіло небо. – Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас”.

І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти – часточку самого неба. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подиху вітру нахиляються до посланців синього неба – волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.

ВОЛОШКА

...Жив у одному селі леґінь Василь. До всякої роботи був удатний, та й собою хлопець хоч куди.

Якось працював у полі, забарився та й вирішив переночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. І приснився йому дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волосся. Вся вона в голубому, очі в неї сині і довга коса.

Василь не міг надивитись на польову красуню. А потім простягнув руку, хотів доторкнутися до неї, але прокинувся. Видіння щезло.

Наступного вечора Василь знову не пішов додому, а залишився ночувати в полі. І як висипали зірки на небі, раптом на тому лузі знову з’явилася дівчина-красуня. Присіла біля житнього поля і тихо заспівала. Поле підспівувало їй. Захоплена піснею, вона й незчулася, як тихенько підкрався до неї Василь. Міцно схопив, пригорнув до себе. Задивився Василь у сині очі, і йому здалося, ніби вся краса землі відбилася в них – глибоких і чарівних. А дівчина перелякано тремтіла.

– Хто ти?

Злякані уста ледь-ледь осяяла усмішка.

– Хто ти? – перепитав хлопець.

Вона схилила голову, одказала несміливо:

– Волошка.

“Волошка, Волошка...” – прошепотіло з вітром жито.

“Волошка, Волошка”, – полетіло ген-ген вдалину. І затихло.

З того часу майже не приходив Василь додому. Цілими ночами разом із Волошкою блукав по полях. Кохання, велике й щире, переповнювало їхні серця.

Але батько Волошки, дізнавшись про любов дочки до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба личило, щоб його красуня-дочка кохалася з бідним парубком?

І прокляв він Волошку.

Зашуміло поле, застогнала земля.

Пішов гомін, гомін повсюди: “Прокляв, прокля-ав!..”

І зацвіла тоді Волошка синьою квіткою посеред поля.

– Волошко, Волошко, де ти?! – гукав Василь.

– Це я – квітка...

І синя квітка, ніби всміхаючись, зронила кришталеву сльозу-росинку.

– Це ти?

– Так, так, це я, Васильку...

Не повернувся Василь до людей. Тільки згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.

МАКИ ЧЕРВОНІ

Старі люди кажуть, що одного разу Господь зійшов на землю, щоб дізнатися, як живуть люди на землі. А Земля-мати попросила у Бога для людей створити чарівні квіти, щоб звеселяти душу і серце, і захищати від злого духу і поганого ока. Тоді Господь подумав і дав землі маленькі крихітні зернятка, наказав розкидати на хлібних полях, вздовж доріг, якими ходила людина. Земля розкидала ці зернятка скрізь. І розцвіли маки, і досі цвітуть на полях, на луках і на грядці біля хати.

ЧОМУ В НЕЗАБУДКИ ТАКЕ ІМ'Я ?

Якось чарівниця Флора – Богиня Весни – роздавала квіткам імена. Вона оглянула квітник і назвала всі квітки: Лілію, Айстри, Півонію, Мальви, Троянди та ін. І вже вона начебто всім квітам дала ім'я, але ж вона забула про одну тендітну, ніжну квіточку, в якої п’ять голубеньких, наче небо, пелюсточок, а в самій серединці – жовте сердечко. Її маленькі голівки і голубі оченята завжди дивляться на небо. Ця квіточка підійшла до Флори і сказала: “Ти про мене забула! Дай і мені якесь ім'я, будь ласка!” Флора відказала: “Дійсно, про тебе я забула. Будь Незабудкою. Ти будеш володіти чудодійною силою – повертати пам'ять людям”.

ВЕРБА

Одна жінка вдень жила із своєю сім'єю, а на ніч перетворювалась у вербу. Аж ось про це дізнався її чоловік та й зрубав вербу – тоді й жінка померла. І тільки материнська любов продовжувала жити в цьому дереві. Зроблена з цього дерева колиска заколисувала осиротілого хлопчика, а коли він підріс, то зробив собі сопілку зі старої верби. І сопілка та розмовляла з хлопчиком, як ніжна мати.

КАЛИНА

Калина – то українська дівчина. Бігла вона якось поміж городів, лугів, а ось і криниця. А з криниці голос: “Не дивись довго у воду, калиною станеш!”. Не послухалась дівчинка, та й зачерпнула водиці і перетворилася в калину, зашуміла листям, всіма своїми стеблами, суглобами потяглася до людей, вітру, хмар. “Верніть мені дівочу вроду” – та ніхто слухати не захотів. Байдуже! Минув час. І якось пролітав журавель. Задивився, замилувався на красуню калину – смутну та самотню. Накинув на неї червоне намисто, і стала вона ще кращою, а сам залишився біля неї назавжди. Напував її водою, захищав від злих задумів. А в народі криниці – журавель і калина – стали ознакою добра і вічності краси природи і кохання. І зараз, де побачиш калину, там буде вода:

КАЛИНКА

Жила собі дівчинка Калинка. Дуже вона любила квіти. Яких тільки квітів не росло у неї попідвіконню! Їх вона попереносила з лісу. Видно, й рослинкам була до вподоби ця маленька дівчинка, бо ще жоден кущик, жодне стебельце не зів’яло. Всі люди любили Калинку за її добре та щире серце.

Навесні Калинка, як завжди, пішла у ліс. Нелегко було їй сюди добиратися. Довгий курний шлях пролягав од села до лісу. А обабіч ні деревця, ні кущика. “Дай, – думає Калинка, – посаджу тут щось, нехай росте”. Так і зробила. Викопала в гущавині лісу тонісіньке стебельце і посадила край шляху. А щоб прийнялося воно, Калинка аж від своєї хати з криниці воду носила та поливала.

Звеселилося стебельце. Росло воно в гущавині, ніколи не бачило ясного сонечка й водиці не пило доволі. А тут, на привіллі, швидко розрослося у великий кущ. Іде якось шляхом подорожній. Стомився, піт витирає. Бачить – рясний кущ. Підійшов ближче. Під кущем трава зеленіє. Польові квіти привітно голівками кивають. Пташечки між віттям радісно щебечуть. Ну як ти не сядеш тут перепочити? Усміхнувся весело подорожній і сказав:

– Спасибі тим роботящим рукам, що цей кущ посадили, і тому доброму серцю, що його викохало!

Тут увесь кущ немов од сну стрепенувся. Гіллячки напружились, листячко поширшало. Гульк – і враз укрився ніжним білим-білим цвітом.

Дивиться перехожий – що ж воно далі буде? Обсипався цвіт, а замість нього ягоди червоні, як намистини, виблискують.

І дивно – в кожній ягідці заховано зернятко, схоже на маленьке серце.

Прийшла й Калинка до свого улюбленця – і здивувалася. Звідки такі зернятка?

А кущ нахиляється до неї і шепоче:

– Це на згадку про твоє добре серце. А щоб люди тебе не забули, подаруй мені своє ім'я, Калинко.

Відтоді всі так і називають той кущ, ту рослину – калиною.

ЛЕГЕНДА ПРО ВИШНЮ

Було це давно. На нашу землю напали вороги. Одна сім’я стала на захист своєї домівки: п’ять братів, мати і батько. Всі загинули, вижила тільки донька, яку мати встигла заховати. І от коли пішли вороги, донька вийшла зі схованки і поховала в саду матір. Виросло на тому місці деревце. Вкрилося воно білим цвітом, а потім зачервоніло ягодами. З’їла донька одну ягідку і заснула. Сниться їй мати і шепоче вона до неї: “Видиш ня, доню, видиш ня?” Вишня…

І з того часу назвали дерево вишнею. З нею часто в народних піснях порівнюється дівчина:

Ой вишня, як черешня,           Молоденька дівчинонька

Ягідками рясна,                        На личенько красна.

КАЗКА ПРО ЗОЛОТУ ЗЕРНИНУ

Жила-була золота Зернина. Лежала вона в засіку і мріяла про те, яку користь вона може принести людям. “Іди скоріше на поле і зарийся в землю”, – почула вона чийсь голос. Послухала Зернина, побігла на поле і зарилась в землю, та й заснула. Прокинулась вранці, а у неї на маківці зелений росток виглядає. Обдивилась Зернина і бачить, що навкруги багато-багато таких ростків. Все поле з чорного перетворилось в зелене.

Росла Зернина, росла і перетворилась в зелену стеблину з колоском. Колосок під жарким сонцем скоро пожовтів. Поле з зеленого перетворилось у золоте. Скоро по полю пішли великі комбайни, і Зернина разом з іншими своїми братами і сестрами попала на тік. Тут із золотої вона перетворилась в біле борошно. Потім її привезли на хлібокомбінат і спекли великий і добрий коровай. І Зернина з білої перетворилась у рум’яну.

Кожна Зернина – хоч і мала, але дорога, тому що це хліб.

ХЛІБ, ЯКИЙ ВИРОСТИЛИ СВОЇМИ РУКАМИ

Якось зайченя знайшло хлібний колосок. Воно було дуже голодне і хотіло з'їсти колосок. Але потім вирішило: “Заховаю я ці зернятка до весни, а весною посію їх, і буде у мене свій хліб”.

Настала весна. На узліссі зайчик вибрав клаптик землі і почав його копати. Копати було важко, він дуже втомився і сів відпочити під високою сосною, на якій бавились метелики. Один з метеликів запитав:

– Зайчику, що ти робиш?

– Я хочу посіяти пшеницю, – відповів він.

Білки визвались допомогти йому копати землю, засівати. Зайчик кожного дня бігав дивитися на землю і одного разу він побачив маленькі зелені пагінці. Дуже зрадів зайчик. Кожного дня пагінці ставали все більшими і більшими.

Але якось зайчик помітив, що його ростки почали жовтіти: вже давно не було дощу. І якщо його не буде, то через декілька днів ростки зав’януть. Він заплакав. Мимо скакала жаба, вона запитала: “Чого ти, Зайчику, плачеш?”. Він відповів. Жабка поплигала далі. Через деякий час вона повернулася, але не одна, а з подругами. Вони принесли воду і полили ростки.

Йшов час. Пшениця викинула колоски. З кожним днем вони почали наповнюватися, важчати. Потім знову почали жовтіти. Але тепер ця жовтизна вже не була страшною, вона означала, що скоро треба буде косити пшеницю.

Зайчик зібрав урожай, відвіз зерно на тік. З отриманої пшениці він спік великий, рум'яний, духмяний коровай. На свято він запросив усіх своїх друзів: білочок, жабок, мишу.

Всі їли та хвалили коровай: “Як добре!”.

ПРО КРИНИЦЮ-ЖУРАВЛЯ

Було це дуже давно. Пішов одного разу маленький хлопчик до лісу і заблукав. Блукав він довго, із сил вибився і набрів на покинуту криницю. Хотів він напитись води, та криниця глибока була і дістати води він не міг. Сів хлопчик під криницею і заплакав. А в небі на той час пролітали журавлі. Побачив один журавель хлопчика, опустився на землю, нахилив свою довгу шию у криницю і дістав води. Хлопчик водички попив, сил йому додалося і він зміг знайти дорогу додому.

Вдома він розповів про чарівного птаха – журавля, що врятував йому життя. З тих пір на пам'ять про цього птаха люди з дерева почали робити журавля і ставити коло криниці.

ЛЕГЕНДА ПРО КИНИЦЮ

      Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилися тільки кілька стареньких хат. В одній хаті жила жінка з двома дітками. Не знали вони, що вода в криниці отруєна.

Вийшла з хати дівчинка Наталочка. Була вона дуже красива, мала довгі коси, на шийці носила намисто з коралів. Набрала дівчинка в відро води та й напилася. Але не змогла отрута вбити дівчинку. Сталося диво. Перетворилася Наталочка на красивіший кущ, а її намисто на червоні ягоди. З того часу коло криниці і росте калина.

Вийшов з хати хлопчик Іванко. А був він стрункий та вродливий, носив сірий полотняний одяг. Напився хлопчик води та й перетворився на журавлика. З того часу воду з криниць дістають “журавлі”.

Вийшла з хати мати. Побачила, яке лихо сталося з дітьми, – завмерла з горя і посивіла та й перетворилася в сріблясту вербу. З того часу біля криниць стоїть срібляста вербичка – мати коло своєї доньки-калини та синочка-журавля. Всі разом вони оберігають криницю від забруднення.

ЯК ЛЕЛЕКИ ДІТЕЙ РЯТУВАЛИ

Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей. А малюків кидали напризволяще. На згарищах це побачили лелеки, і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були козаки, не почули. І тоді птахи підхопили на крила потерпілих малюків, піднялися високо-високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів, а лелеки кружляли над ними, вказуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і прогнали. З того часу лелекам в Україні завжди раді.

ЧОМУ У ВЕДМЕДЯ МАЛІ ВУХА І КОРОТКИЙ ХВІСТ?

Пішов якось Ведмідь до Лева – царя звірів, а там якраз гостина. Запросили і його, та Ведмідь почав відмовлятися. “Як так, - обурилися звірі, - на гостині побувати і меду не покуштувати?!” взяли його за вуха і потягли до діжки з медом. Той упирався, а вони тягли, тягли – аж вуха обірвали, поки дотягли. Мед ведмедю сподобався. Як почав їсти – вже годі було відірвати від їжі. “О-йой! – забідкалися гості. – То ж він увесь мед з’їсть, і нам не лишиться!...” Схопили за хвіст і почали відтягувати. Так старалися, аж хвіст відірвали. З тих пір і кажуть: “Ведмідь малі вуха і короткий хвіст має, а за медом пропадає!”